Що робити з вигоранням у служінні? Зазвичай, коли цей модний термін «вигорання» звучить щодо служіння, то мають на увазі, що ми йшли за Богом, молилися, служили Йому, служили людям і дуже втомилися, втратили пристрасть і жагу. Такий стан може бути у житті кожної людини. Це нормально. Але це проміжний стан, який дуже часто треба пройти, на ньому не зациклюючись, глибоко в нього не занурюючись, і йти далі за Господом.
Чому буває вигорання? У моєму віруючому житті це відбувалося в основному з трьох причин або, можна сказати, у три етапи.
Перший етап: я починав пишатися тим, що Бог робив через мене, і починав певною мірою присвоювати собі хоча б частину тієї слави, яка мені зовсім не належала.
Другий етап: коли ти починаєш пишатися і дозволяєш собі підносити себе, завжди приходить відповідний дух, оригінальний дух сатани (адже гордість – його оригінальний дух), і починає тебе в цьому підтримувати, зміцнювати та наводити тобі причину за причиною, чому це не гордість, а об'єктивна оцінка.
І це демонічне зміцнення підспудно налаштовує тебе на те, що якщо ти такий особливий, то можеш хотіти чогось, що не зовсім відповідає Божому Слову. І ти починаєш не те, щоб допускати прямо гріховні думки, але думати про себе ширше, ніж ти вміщуєшся на вузькому шляху Месії.
І нарешті третій етап на цьому шляху відходу убік. Звичайно, це гасить силу Святого Духа, починає перекривати дію благодаті. Але ти вже склав про себе досить високу думку у служінні, у відповідях на молитви, у реакції людей. І тобі це потрібно підтримувати. Значить, потрібно докладати більше зусиль.
Якщо менша сила Божа, яка одна і може бути по-справжньому ефективною у служінні Богу, тоді потрібно це чимось компенсувати. Так було в історії Церкви, так було в історії єврейського народу, і так буває в житті кожного окремого віруючого, який поступово ухиляється від простого та ясного вузького шляху Божого.
І тоді ти починаєш себе змушувати та навантажувати так, як у принципі Господь тебе не навантажує. І по ходу справи ти все гірше і гірше починаєш чути тихий Божий голос, який намагається тебе зупинити і повернути до тієї першої любові, в якій ти тільки і можеш по-справжньому бути Божим.
Так одне посилює інше, приходить розчарування, ти починаєш ображатись на Бога, виставляти Йому внутрішні претензії, спочатку ніби не оформлені, а потім все більш ясні. Стає все гірше. Але твоя внутрішня накачка і твоє бажання видавати такі ж результати, як це було по благодаті, змушує тебе посилюватися, витрачати більше часу, штовхати себе, крутити собі мізки.
Я пам'ятаю, як у той період, коли це зі мною відбувалося, я дуже намагався посилювати служіння, і люди допомагали мені в цьому, вони бачили, що я старався. І ось ти намагаєшся служити людям, і люди виснуть на тобі, а ти вже знемагаєш і насилу їх переносиш. Чергові люди, які зверталися до мене за консультаціями, молитвами та допомогою, вже на підході викликали в мені роздратування та бажання їх кудись відштовхнути.
У середу, день консультування, я йшов об 11 ранку і часто приходив додому після опівночі. І я був настільки виснажений емоційно (духовно я був із самого початку слабким), що я лягав і не міг заснути. У мене було фізичне тремтіння. І я думав: «Господи, коли це все закінчиться?» І водночас були думки: «Ні! Ти маєш показати і довести! Що скажуть люди?»
Звісно, є й інші види вигорання. Але кожному віруючому дуже важливо зрозуміти, що якщо ти не горів, то ти і не можеш вигоріти. А дуже часто про вигорання розмірковують люди, які навіть не починали горіти. Їм треба перестати жаліти себе і згадати заповідь: «Духом палайте». А якщо вже вогонь Святого Духа почав якось розпалюватись, то й другу заповідь: «Духа не вгашайте».
Рабин Борис Грисенко, КЄМО Київ