У 1 книзі Царів є дивовижна історія про явлення Господа великому пророку Іллі:

‍

«А той сказав: Вийди й стань перед Господом на горі. Там проходитиме Господь. Спочатку перед Господом пронесеться потужний вітер, – настільки сильний, що руйнуватиме гори й трощитиме скелі, але не у вітрі Господь. А після вітру буде землетрус, проте й не в землетрусі ГОСПОДЬ… Після землетрусу з’явився вогонь, але й у вогні не було Господа. А після вогню подув легенький лагідний вітерець…» (1 Царів 19:11-12)

‍

Я думаю, що одна з причин, чому Господь саме так показав Іллі Себе, це характер Божих дій через Іллю та характер самого Іллі. Ілля - це справді пророк вогню, бурі, грози, можливо, найгрізніший пророк. І Бог показав йому, що хоча всі ці дії, які Господь робив через нього, вони тільки дії Бога, але в них немає самого Господа, а Господь незрівнянно більше і Він може бути в тому, в чому Ілля Його не бачив.

‍

І це дуже допомагає нам, як би сильно не діяв Святий Дух у нашому житті і особливо через нас, не зациклюватися на тих Його проявах, якими Господь нас благословив, не абсолютизувати те, що Йому завгодно було дати і виявити в нас, і цінувати зовсім інші дії Святого Духа, які Він за своєю милістю виявляє в інших людях. Не вважати, що те, що наше від Бога, воно найкраще.

‍

У нас завжди є небезпека не оцінити неймовірний рівень духовного відвідування наших братів і сестер, якщо воно не співпадає з нашим. Але Господь показав Іллі: «Так, ти крутий, ти був крутим, але зараз ти прийшов до моменту смерті. Ти зрозумів, що ти не кращий за своїх батьків. І це добре».

‍

«Возсмєрдєша і согніша рани моя»

‍

Кожен із нас має прийти до моменту своєї смерті для себе. Нам може здаватися, що ми й до цього жили непогано, а тепер з Господом заживемо ще краще – Він нас підрехтує, підфарбує, підрубає, дещо перешиє на Свій біблійний лад і все це назве обрізанням. І поки ми так думаємо, це просто продовження нашого старого життя на новий лад.

‍

А всім нам потрібно дійти до точки нашої смерті, коли ми розуміємо, що все наскрізь було гнилим. Як у Псалмі 37 написано церковнослов'янською: «Возсмєрдєша і согніша рани моя от ліца бєзумия моєго»  (Псалом 37:6).

‍

Нам треба дійти до стану, коли «возсмєрдєша і согніша» по повній програмі, коли ти розумієш, що гнилим було все, а якщо колись щось гарне і вдавалося зробити, то ти думав: «Яка ж я рідкісної душі людина! Навколо мене всі такі... А я просто голуб миру! Я абсолютно безкорисливо дав одну гривню цьому бомжу і про це нікому не розповів! Дякую Тобі, Господи, що Ти мене створив таким, а не як цього митаря».

‍

Тільки через рік після свого покаяння я прийшов до розуміння, наскільки я «возсмєрдєша і согніша», який я взагалі гнилий лицемір, як я намагався сторгуватися з Богом, як я намагався грати у свою особисту релігійну гру. І тільки тоді, коли я зневірився у своєму житті перед Божим обличчям, коли мені стало гидко, коли я зрозумів, що так далі я не витягну — я або в світ піду остаточно, або помру, — тільки тоді я зрозумів, що треба вмирати для себе.

‍

Але, як вмирати, я не знав. І ось з усім цим мотлохом усередині я прийшов до Бога. І тоді я отримав одкровення, чому так сумно помер прекрасний релігійний учень Ієшуа, Юда, який страшенно покаявся, але до Ієшуа з цим не прийшов, а прийшов до ворогів Господа: свого каяття він Богові не приніс.

‍

І тоді все це своє, яке «возсмєрдєша і согніша», я відкрив Богу і сказав: «Боже, не можу! Не хочу жити цим роздвоєним життям, прикидаючись, що йду за Тобою, а насправді намагаючись надто близько до Тебе не наближатися. Господи, що хочеш роби». І тоді я зрозумів, що навіть уся моя здатність до якогось романтизму була також заварена на гордості, лицемірстві, внутрішній хитрості та бажанні звеличуватися над іншими людьми, яким нібито це не дано.

‍

Як я по-справжньому покаявся

‍

То був червень 1990 року. Минув якийсь тиждень. Я не пам'ятаю, що відбувалося протягом цього тижня. Але Бог весь час мене вів, щодня, щохвилини, щосекунди. А я думав, що Він здалеку спостерігає за тим, як я мучаюся, з цікавістю чекаючи, чим це все в мене закінчиться.

‍

Але Бог так ніколи не робить. Якщо вже людина почала до Нього йти, Він сам її веде. Усі наші бажання наблизитись до Нього – це від Нього. Кожні наші півкроки до Нього Він робить разом із нами. Кожної секунди, коли ми боремося, Він поруч і захищає нас, щоб у всій цій боротьбі ми не довірилися фальшивим голосам. Він спрямовує нас до самого Себе.

‍

Я не пам'ятаю цей тиждень. Але я ніколи не забуду, що сталося в середу, коли я мав їхати у відрядження електричкою. Розклад змінили, і я запізнився на годину. Я приїхав додому, а це було вранці, і подумав: «Мало того, що я нікчемний у духовному плані, я ніякий віруючий, так ще й у звичайному побутовому житті переплутав розклад поїздів. Де Бог, Який нібито мене любить? Де Його відповіді, яких не видно?»

‍

Слава Богу, того дня ввечері була друга електричка. Але я знову переплутав і запізнився на годину. Знаєте, так буває з кожним із нас, коли ми вже дійшли до стадії вмирання – для свого життя, для своїх понять, для своїх індивідуальних особливостей, які нібито Бог так любить і не дасть нам втратити, а насправді це чергові маски, які біси з нами будували все попереднє життя.

‍

І ось я стою на цьому приміському вокзалі в Києві і розумію, що такого не може бути, що такого зі мною не могло статися. І потім мені приходить проста думка: «А якщо це Бог?» І я подумав: «Добре. Але якщо це Бог, то для чого Він залишив мене в Києві в цю середу?» І тут я згадую, що в тій п'ятидесятницькій церкві, куди я тоді ходив, у середу є якесь молитовне зібрання, куди я ніколи не ходив. Але проводить його не найпопулярніший служитель.

‍

Я не зміг більше нічого згадати, що відбувалося цього вечора в Києві, заради чого Бог міг би мене таким дивним шляхом залишити. І я відразу сів на метро і подався на це зібрання. Зайшов я до зали. Дивлюся — людей багато. І в мене таке відчуття, що всі ці люди – вони хороші, а я один поганий та недостойний. Стою ззаду і думаю, яке життя несправедливе, який Бог далекий і який я нікчемний.

‍

Виявляється, Богові саме це було потрібно. І коли я почав відкривати рота, щоб на щось вкотре поскаржитися Богу, звідти полилися язики. І це було моє хрещення у Святому Дусі, про яке я молився близько року після покаяння, але нічого не відбувалося. Цього дня все у моєму житті змінилося назавжди.

‍

Тому, друзі, треба вмирати для себе. Треба дійти до точки, коли ми вже розуміємо, що нічого доброго в моєму тілі не живе, що все моє «возсмєрдєша і согніша», що все моє в духовному світі видає такий запах, що ніякими гарними парфумами я цю гидоту не заллю.

‍

Рабин Борис Грисенко, КЄМО Київ

Слово на Месіанській молитовній конференції в Кельні 20 червня 2026 року