У 6 розділі 2 Книги Царів записано історію про облогу Шомрона (Самарії) сирійцями. З 30-ти вірша цього розділу ми читаємо жахливу історію того, що відбувалося в місті. Люди в розпачі, з розумом, що помутнів від голоду, дійшли до людожерства. Цар, проходячи стіною міста, зустрів жінку, яка розповіла йому страшну історію, і ось що далі сказано:

‍

«Як же цар почув слова тієї жінки, то сталося так, що він роздер свої шати; і коли він далі ходив по міській стіні, то люди побачили, що під сподом у нього на тілі веретище. Після цього він сказав: Нехай те чи інше зробить зі мною Бог, і нехай ще додасть, якщо голова Шафатового сина, Єлисея, ще сьогодні залишиться у нього на плечах» (2 Царів 6:30-31).

‍

Веретище — знак глибокої жалоби і розпачу, а «нехай те чи інше зробить мені Бог» — давня формула закляття: «якщо я не зроблю того й того, то нехай Господь жорстко покарає мене». Єлисей — це Еліша, великий пророк, учень пророка Іллі. І цар клянеться ім'ям Бога Ізраїля, що знесе голову великому Божому пророку.

‍

«Тимчасом як Єлисей знаходився у своєму домі, а старійшини сиділи перед ним, цар послав попереду себе посланця. Але перш ніж той чоловік прийшов до Єлисея, він сказав старійшинам: Чи ви знаєте, що цей син убивці послав, аби стяти мені голову? Майте на увазі, що коли прийде той посланець, то замкніть двері й затримайте його під дверима. Хіба ви не чуєте звуків кроків його володаря за ним? Він ще не закінчив розмови з ними, як прибув до нього царський посланець, який сказав: Дивись, яке лихо маємо від Господа! Чого ще далі нам чекати від Господа?» (вірші 32-33)

‍

Жахлива історія. Але я хочу, щоб ми побачили деякі дивності в описі цієї облоги.

‍

Дві дивності в цій історії

‍

Перша велика дивність. Пророк Єлисей неодноразово рятував царя Ізраїлю разом із народом, рятував столицю Ізраїлю, рятував армію Ізраїлю. І ось цар розриває на собі одяг на знак скорботи та розпачу перед Богом. І що після цього в цих обставинах за біблійною логікою цар мав далі зробити з огляду на те, що пророк Єлисей знаходиться там само, у Шомроні (Самарії)? Він мав звернутися до пророка і молитися до Бога. А що він робить? Він у всьому звинувачує пророка, не спитавши нікого, і клянеться перед народом ім'ям Бога, що до кінця дня він стратить пророка.

‍

Це один із найсильніших біблійних прикладів безбожного відчаю — коли відчай у страшних обставинах призводить до зовнішніх релігійних, ритуальних дій, але не приводить до Бога, а відводить від Нього. Цар не молиться, не кається, не упокорюється ні перед Богом, ні перед пророком, а навпаки, звинувачує Елішу у всіх бідах, що спіткали Ізраїль.

‍

Коли ми опиняємось у складній, навіть безвихідній ситуації, але при цьому не готові капітулювати перед Богом, ворог відразу показує нам людей, яких ми можемо з успіхом і навіть з якимись підставами звинувачувати у наших проблемах. І в царя Йорама, здавалося б, були підстави звинувачувати Єлисея. І вони описані в цьому розділі:

‍

1. Єлисей раніше незмінно передбачав плани сирійців та запобігав їх. Чому ж він не зробив такого і в цьому випадку?

‍

2. Коли сирійське військо оточило місто Дофаїм, де був пророк, той зробив велике чудо, і Господь вразив ворогів сліпотою. Чому ж він не зробив цього й зараз?

‍

3. Після того, як Господь уразив тоді сирійців сліпотою, Єлисей їх привів до Шомрона, де їх можна було всіх вбити, і цар запропонував так і вчинити. Але Єлисей заборонив йому і навіть більше, сказав: «Нагодуй, напої і відпусти». І ось тепер ці сирійці відповідають злом на добро.

‍

Хтось може навіть сказати: «Бачите? Єлисей вчинив із ворогами по-новозавітному. Він не дав цареві їх вбити, наказав нагодувати, напоїти і відпустити цілими неушкодженими. І що в результаті? Минув час, вони повернулися і зробили набагато гірше».

‍

4. І ось четверта підстава для цього звинувачення Єлисея. Вона ж — друга дивність у цьому описі. Замість того, щоб діяти, рятувати царя і народ, боротися за праву ізраїльську справу хоч би духовно, пророк сидить у своєму домі, в оточенні старійшин і розмовляє.

‍

Типова ситуація для багатьох людей

‍

Чи були підстави у царя роздратуватися? Звичайно, тим більше, коли біси допомагають. Так буває і в наш час, і не тільки з політиками, які мають владу, з тими, у кого багатство і вплив, але й з «нормальними» віруючими. Коли відбувається щось неприємне, наприклад, у країні, в особистому житті, проблеми, безвихідні ситуації, дуже хочеться звинуватити тих духовних людей, які, здається, повинні відповідати за все і за всіх.

‍

А оскільки зараз із пророками туго, когось треба звинувачувати. Наприклад, духовних лідерів, наставників тощо. Але найцікавіше, що саме через таких людей, якщо вони, усвідомлюючи свою слабкість і неміч, все-таки йшли за Богом і упокорювалися перед Ним, саме через таких духовних лідерів Господь готує вихід.

‍

Є одна важлива примітка, яка багато років мені не давала сприймати цю історію як цілком зрозумілу. Дуже цікаво, що ні під час облоги, ні після ні пророк, ні сам Бог не дали прямого пояснення, чому це було допущено. Друзі, Бог не зобов'язаний завжди все розкладати по поличках, так щоб усім людям — з усіма їх забобонами, твердинями, емоційними гальмами, різницею в поглядах і в логіці сприйняття — все стало зрозуміло. А нам так хочеться і мені так часто хотілося.

‍

Що робити з сумнівами та зневірою?

‍

Давайте прочитаємо продовження історії:

‍

«Відповідаючи, Єлисей сказав: Послухайте Господнє слово! Так говорить Господь: Завтра в цій порі у брамах міста Самарії, мірка першосортного борошна коштуватиме один шекль, як і дві мірки ячменю, – також один шекль! Відповідаючи на це, вельможа царя, на руку якого цар опирався, заперечив Божому чоловікові: Якби навіть Господь поробив отвори в небі, то хіба таке може статись? А Єлисей відповів: Ти це побачиш на власні очі, але нічого з того не споживатимеш!» (2 Царів 7:1-2)

‍

Ще одне зауваження. У складних обставинах нас можуть долати сумніви, може атакувати зневіра, але кожен сам вибирає, чи піддаватися цьому чи ні. Не варто їм піддаватися і в будь-якому разі, навіть якщо вони прихопили нас на якийсь час, точно не варто їх сповідувати вголос і тим більше публічно проголошувати. Це те, що зробив на противагу пророку цей вельможа, який мав владу та вплив. Цікаво, що навіть цар мовчав, коли Єлисей проголосив це пророцтво. А цей «мудрець» висловився.

‍

Історія про прокажених

‍

Далі, в 7 розділі, ми читаємо історію про чотирьох прокажених, які зі зрозумілих причин жили поза Шомроном, побачили сирійський табір порожнім і зайшли в нього. Вони були голі, босі, прокажені, що вмирали з голоду. І раптом мало того, що наїлися, напилися, ще й збагатилися, і вони все сховали. І їх вразив Дух Святий, вразив у їхнє сумління. У Талмуді, в трактаті Сангедрін говориться, що ці чотири прокажених — це знаменитий Гієзій, помічник Єлисея, якого Бог вразив проказою за те, що той обдурив Неймана задля збагачення, і троє його синів. І ось тепер знову та сама пастка, але тут він згадав і каже:

‍

«...Ми робимо недобре! Сьогоднішній день є днем радісної звістки! Якщо ми промовчимо, чекаючи світанку, то нас чекатиме покарання. Отже, повертаймося і повідомимо про це в царському палаці. Тож вони підійшли, й покликали вартових, що при брамі міста. Розповідаючи їм, вони говорили: Ми прийшли в сирійський табір, а там немає нікого, – не чути навіть людського голосу, а лише прив’язані коні, прип’яті осли та порожні намети, як ніби там щойно проживали люди. Вартові ж загукали й доповіли про це в покої царського палацу» (2 Царів 7:9-11).

‍

Для мене колись ця історія стала пророчою танахічною ілюстрацією до головної умови того, щоб у нашому житті найкраще ще було попереду.

‍

Новозавітний принцип в історії прокажених

‍

Це дуже нагадує слова Ієшуа:

‍

«Якщо хто приходить до Мене і не зненавидить свого батька та матері, дружини й дітей, братів і сестер, та ще й душу свою, той не може бути Моїм учнем. Хто не несе свого хреста і не йде слідом за Мною, не може бути Моїм учнем» (Луки 14:26-27).

‍

Поки ми не переживемо ту безнадійність і відчай, який пережили ці четверо прокажених, повнота спасіння і приліплення до нашого Господа не стане нашою. Я не кажу, що якщо ми не переживемо такого відчаю, то ми не можемо взагалі увійти в спасіння. Спасіння ми можемо прийняти, але повнота цього спасіння і завершення цього спасіння в кінці нашого життя, і приналежність Господу, і прилипання до Нього, і справжнє учнівство у Нього неможливе, поки ми не переживемо цього відчаю, подібного до того, що пережили ці прокажені.

‍

Чому вони були поза містом? Тому що закон забороняв прокаженим ходити до міста, і тим більше жити там. Їх не пускали у своє рідне єврейське місто. І вони розуміли, що швидше за все їх уб'ють у таборі язичників. Але вони засудили себе на смерть. Вони сказали між собою і собі: «Туди смерть, і сюди смерть. Але коли ми підемо сюди, хоча ми готові померти, Господь може нас врятувати». Це той вирок до смерті нашого его, який відкриває силу воскресіння з мертвих для нашої душі і всього життя, будь-яких її сфер. І як писав рабі Шауль:

‍

«Не хочемо, щоб ви, брати, не знали про наші труднощі, що трапилися [з нами] в Азії, бо нам було надзвичайно важко, понад силу, так що й не надіялися вже жити. Але самі в собі ми мали присуд смерті, щоб не надіятися на себе самих, але на Бога, Який воскрешає мертвих» (2 Коринтян 1:8-9).

‍

Це той відчай, який спасає. Звісно, спасає не розпач, спасає навіть віра, спасає єдиний Бог Спаситель. Але коли ми зневірилися у своїх силах, коли ми зневірилися у своїй здатності впоратися з ворожими обставинами, коли ми зневірилися намагатися передбачити і розпланувати все в цьому світі, яким все ще значною мірою править князь цього світу, коли ми зрозуміли, що ми самі по собі можемо тільки загубитися в ньому і загинути, коли ми засудили до смерті свою стару людини і все старе в нашій душі і житті, і коли ми прийняли смерть Ієшуа за нас, тоді Його сила воскресіння може наповнити такі куточки нашого життя, які ще ніколи не вибухали цією силою.

‍

І тоді те, що було все ще мертвим і тягнуло нас униз, і не давало підніматися в Небесний Єрушалаїм, відкривається, змінюється, і це вже не ремонт, це смерть і воскресіння. Це радикальний вихід, це прорив із темряви до світла.

‍

Наша єдина реальна надія

‍

І що б не відбувалося навколо, і скільки б не тривала ця війна, і що б нам не обіцяли політики, наша надія має бути не на них, не на впливових людей, не на наші можливості, тим більше не на самих себе. Наша надія має бути тільки на Бога, який воскрешає мертвих. Наш Бог – абсолютний Цар. Він обіцяв нам, що Він не залишить жодного з нас, аби ми не залишали Його.

‍

У Торі Моше наприкінці життя казав, що тільки ті, хто приліпився до Господа і присвятив себе служінню Йому, лише ті живі. А всі, хто сходили з цього шляху, залишились у пустельних могилах. Бог спас цих чотирьох прокажених. Він врятував від вірної смерті свого апостола та його команду, як далі написано:

‍

«Який і визволив нас від такої смерті, й визволить; на Нього ми надіємося, що й надалі визволятиме» (2 Коринтян 1:10).

‍

І так само, як Бог визволяв і рятував їх, і як і Він визволяв і рятував нас ці чотири з половиною роки, ми віримо, що і ще визволить.

‍

Рабин Борис Грисенко, КЄМО Київ

Слово на Шабаті КЄМО Київ 15 серпня 2026 року