«Потішайте, потішайте Мій народ! – каже ваш Бог» (Ісаї 40:1).

‍

Нещодавно я подивився на цей вірш під іншим кутом, згадавши слова з Римлян 9: «Я бажав би сам бути відлученим від Месії задля моїх братів, моїх рідних за тілом». Павло каже, що він повністю втратив себе у бажанні побачити спасіння його народу, що він настільки відкинув себе задля досягнення цієї мети, що готовий навіть втратити найцінніше – спасіння. Очевидно, що тут через Павла говорить Святий Дух, що це Божа ревність.

‍

Тому я побачив у цьому вірші з Ісаї не просто наказ щось робити - ділитися втіхою з народом Божим, але я побачив глибоку невтішність Бога в тому, що Його діти Його не знають. Він ніби каже: «Втішайте їх! Тому що в Моєму серці немає втіхи. Я хочу бути втішений спасінням Свого народу».

‍

Якщо ти повірив у Господа, прийняв Його як свого Спасителя, то разом із цією вірою ти прийняв Його бажання бути втішеним спасінням Його народу. Якщо ти не розумієш, що в серці Бога є глибока невтішність тим, що Його діти не знають Його, то ти не можеш до кінця зрозуміти серце Бога, в Якого віриш, і не можеш зрозуміти любові, яка горить у Його серці.

‍

Коли ми потребуємо якоїсь втіхи, ми дуже чутливі і всяке слово підтримки падає в наше серце, як вода на суху землю, і напоює нас. Також, коли ми починаємо діяти у втішенні Його народу – молитвою, свідченням, добрими справами, проектами, вірою, – це все потрапляє прямо в серце Бога. Це дуже близько для Нього. Тому й написано, що «поблагословлю тих, котрі благословлятимуть єврейський народ, а тих, що проклинають, прокляну».

‍

Андрій Луговський, старійшина КЄМО Київ