Я переїхав до Харкова у 2015 році. До цього вісім з лишком років ніс служіння рабина в Донецькій єврейській месіанській громаді. Але через події, що відбувалися у Донецьку, мені, на жаль, довелося виїхати, і після консультацій з нашим головним рабином Борисом Сауловичем я вирішив переїхати до Харкова, де вже була певна група людей, і взяти на себе служіння рабина єврейської месіанської громади міста Харків.

‍

Коли я переїхав, все складалося не так, як хотілося б. Молився за одне, а іноді виходило зовсім інше. Іноді в таємній кімнаті я навіть запитував Бога: «Ну, чому так? Чому не відбувається так, як я очікую?» І кожного разу, коли я так молився, у мене було розуміння, що Бог мене до чогось готує. До чого – я не міг зрозуміти.

‍

Початок повномасштабної війни

‍

Перед тим, як почалася повномасштабна війна, у грудні-січні, коли вже повним ходом йшла інформація про те, що можливе повномасштабне вторгнення, я почував себе абсолютно спокійно. Тому що в 2014 році в Донецьку я вже пережив війну. Тому, коли в 2022 році розпочалася повномасштабна війна, я вважав, що я до неї повністю готовий. А виявилось, що я взагалі не готовий.

‍

Перше і найбільш, мабуть, для мене незрозумілим було: що мені далі робити? Щодня мені дзвонили родичі та друзі з ближнього та далекого зарубіжжя та казали: «Що ти там робиш?» Адже Харків знаходиться за 27 км від кордону з Росією. Це фактично як із одного кінця Києва переїхати в інший. Нас бомбили 24/7. Перший місяць ми взагалі щоночі спали в бомбосховищі. І щоразу, коли я молився, я запитував Бога: «Господи, що мені далі робити?» І було таке розуміння: «Залишайся на місці».

‍

Я думав, що треба розпочинати служіння, щось робити. Транспорт не ходить. Я зателефонував до адміністрації того залу, де ми проводили служіння і де залишилася наша апаратура, і запитав, чи можна нам проводити служіння. Мені відповіли: «Яке служіння? Війна на вулиці! Зала закрита і все керівництво виїхало». Я спитав, коли ми можемо забрати апаратуру, і мені відповіли: «Після війни».

‍

Ми створили телеграм-канал, у якому ділилися своїми думками та розуміннями. А я живу на 15 поверсі – як у спостережному пункті: там щось вибухнуло, там горить. Ми створили вайбер-групу, де молилися. А потім виявилося, що більшість братів та сестер, які були у цій групі, вже виїхали з Харкова, просто соромилися про це сказати. Хтось перебував у Чернівцях, хтось за кордоном. І були різні думки щодо цього. Але я одразу сказав: «Наша позиція дуже тверда: ми не вважаємо зрадниками тих, хто виїхав, і не вважаємо героями тих, хто лишився. Кожен має свій шлях перед Господом».

‍

Переїзд до реабілітаційного центру та роздача гуманітарної допомоги

‍

У мене є близький друг, з яким я дружу понад 20 років. Це пастор церкви «Пробудження» Павло Лесько. Після того, як ми відправили сім'ї за кордон, ми навіть живемо зараз із ним разом. Ми молимося, підтримуємо один одного і допомагаємо один одному і в служінні, і в особистих питаннях. І ось тоді він подзвонив мені і сказав: «Що ти робиш на 15-му поверсі?» Я кажу: «Спостерігаю за ситуацією». Він запросив мене переїхати до них. А він мав до війни великий реабілітаційний центр. Він сказав: «У нас є їжа та гарний глибокий підвал, де можна ночувати».

‍

Я переїхав, і він мені каже: «Знаєш, буквально перед самою війною ми отримали допомогу – близько 2 тонн продуктів для реабілітації. Вони зараз лежать. І маю дилему: або зберегти ці продукти, тому що на центрі досі перебуває понад 20 осіб, або помолитися і почати роздавати продукти нужденним».

‍

І я питаю: «А де ми візьмемо людей, кому можна роздавати?» Він каже: «Це ж Харків. Сарафанне радіо. Сьогодні дамо одному - завтра подзвонять 20 людей». Я як єврей почав переслідувати свої меркантильні інтереси і сказав: «У нас залишилися деякі члени громади. Я можу їм також роздавати продуктові пайки?» Він відповів: «Про що ти кажеш! Звісно! Слово Боже говорить, що євреям треба насамперед давати, якщо хочеш мати благословення».

‍

Один із моїх помічників приїхав на машині, і ми вперше роздали членам громади близько 12 продуктових пайків. Ми їздили під обстрілами, їздили на Салтівку – район, який особливо сильно обстрілювали. І знаєте, коли я повернувся, я почував себе, напевно, найщасливішою людиною від того, що ми хоч якось можемо допомагати людям.

‍

У квітні ми вирішили відсвяткувати Песах. Мій друг узяв братів і сказав: «Оскільки транспорт не ходить, ми можемо привезти людей, які залишилися, на наш волонтерський центр, провести тут пасхальний седер і потім їх розвезти». На цю зустріч ми привезли близько 30 членів нашої громади, провели седер, роздали гуманітарну допомогу та почали замислюватися про те, що треба розпочинати служіння.

‍

Початок шабатних служінь – як із нуля

‍

Ми знайшли зал та почали проводити Шабати. Кожен Шабат приходило близько 200-250 осіб. Ми були змушені розділити служіння на два Шабати з перервою на годину між ними. Нам було дуже важко, бо більшість членів громади та фактично вся перша лінія служителів виїхала. По суті ми почали служіння спочатку, повністю довіряючи Господу, не боячись, що хтось може припуститися якоїсь помилки. В умовах війни це не має значення. Важливою була наша віра в те, що в нас все вийде з Господом.

‍

І почавши проводити Шабати, ми зіткнулися з тим, що цим людям потрібне нормальне душоопікунство. Адже щоб здобувати людей, з ними треба спілкуватися. А як можна спілкуватися, якщо нас чоловік вісім, як у ковчезі, а приходить 200 чоловік? Домашні групи робити фактично неможливо через велике навантаження служителів.

‍

Я довго за це молився, і у мене було ясне розуміння, що ми повинні розпочати месіанську біблійну школу першого рівня, як у нашій материнській київській громаді. Ми почали проводити служіння школи. Яка кількість людей пройшла школу, мені зараз важко сказати. Але я точно знаю, що на сьогоднішній момент з тих людей, які пройшли її – а вона триває у нас п'ять-шість місяців – 95 людей прийняли твілу. І ми вже запускаємо новий потік школи.

‍

Особливості служіння у Харкові

‍

Як це не парадоксально звучить, здобуваючи людей, ми брали слова Ієшуа про те, що потрібно здобувати собі друзів багатством неправедним. Ми почали роздавати гуманітарну допомогу харків'янам, не лише віруючим, а й невіруючим. Але невіруючих ми намагалися привести до Господа. Щось у нас виходило, щось ні. Щось зараз виходить, щось не виходить.

‍

Але в той же час Харківську юдейську месіанську громаду, як у нас написано в документах, уже знають у Харкові абсолютно всі, включаючи державну адміністрацію. Буквально вчора моя помічниця надіслала мені звіт про те, скільки ми роздали гуманітарної допомоги під час війни. Якби мені хтось сказав це до війни, я просто не повірив би: близько 600 тонн.

‍

І знаєте, що найцікавіше? У Харкові є своя специфіка. Більшість месіанських громад, які були у Харкові до того, як Господь насадив нашу, це невеликі громади та групи консервативних поглядів, які намагаються чимось копіювати синагогальне служіння.

‍

Коли я приїхав до Харкова і хотів з ними познайомитись, це було, як написано: «Прийшов до своїх, але свої не прийняли». Не встиг я сісти за стіл, мене почали клювати з усіх боків і питати: «А ви дотримуєтеся кашруту? А ви молитеся з тфіліном? А ви надягаєте після 6 годин таліт? А ви робите бріт-мілу? А як ви дотримуєтеся Шабата?»

‍

А після того, як я вийшов, деякі з них навіть записали відео на YouTube, в якому розповіли про те, що це ніяка не месіанська громада, а харизмати у кіпах і так далі. Навіть деякі церкви підтримували їхню точку зору, тому що вони думали, що ми одна з таких громад.

‍

І ось на останній Пурім у мене було ясне розуміння, що нам треба благословити ці громади гарною гуманітарною допомогою. Звичайно, ці люди були дуже насторожені – вони чекали на якусь провокацію. Але ми роздали допомогу і цим громадам, і деяким церквам, які також не дуже добре про нас відгукувалися. І знаєте, після цієї роздачі продуктів у духовному світі у Харкові щось дуже змінилося.

‍

Ханукально-різдвяне свято для дітей

‍

За ці чотири роки війни через громаду пройшло безліч людей. По-перше, тому що люди періодично повертаються до Харкова, але через труднощі знову виїжджають. По-друге, Харків – це проміжна точка для переселенців. І більшість людей, які відвідують громаду, це люди середнього та старшого віку. Адже у Харкові молоді дуже мало. Тож і дітей у громаді майже немає. Коли ми молимося за дітей, виходить одна-дві дитини. І мені завжди боляче від цього, бо я вважаю, що діти – це майбутнє громади.

‍

Ми довго про це молилися. І буквально перед цією Ханукою мій помічник каже мені: «Ісааковичу, я молився, і маю розуміння, що нам треба влаштувати ханукально-різдвяну зустріч для дітей». Десь у глибині серця я був абсолютно невіруючим щодо цієї ідеї, адже ми три роки молимося, роздаємо гуманітарну допомогу – і приходять будь-хто, тільки не діти.

‍

Але він мені каже: «Давай погодимося, що хоча б 50 дітей та невіруючих батьків прийдуть на цю зустріч. Ми зробимо театральну постановку та назвемо її "Різдво в Бейт-Лехемі"». Мій добрий друг із Одеси надіслав нам 50 дитячих подарунків. Ми надрукували запрошення та почали їх роздавати. Одна жінка з міської адміністрації, яка керує радою з релігій у нашому місті, вона приходить практично на всі наші свята. Вона із наших. І вона сказала: «У мене є багато людей, які б привели своїх дітей. Ви можете дати нам частину запрошень?»

‍

І ось настає день цієї зустрічі. А в мене нав'язлива ідея: «Ніхто не прийде». Крім того, перед цим був обстріл та відключили електроенергію. Метро не ходить. Сильний мороз... Куди подіти ці подарунки та частування? І уявіть, незважаючи на це все, на зустріч прийшло 35 дітей із невіруючими батьками! Мало прийти 50, але ця жінка помилилася і дала адресу залу, який ми знімаємо влітку, хоча в запрошенні була написана правильна адреса. І хто був уважнішим, прочитали та прийшли за правильною адресою. Я думаю, якби не ця помилка, у нас був би аншлаг. І сьогодні ці люди мають прийти на перший у своєму житті Шабат.

‍

Божа вірність у найважчі часи

‍

І ще хочу сказати про одне чудо. Тільки уявіть! Харків. Війна. А у нас бюджет – не дефіцит, а постійний профіцит. Наші збори вдвічі перевищують витрати. Я навіть не можу зрозуміти, хто може жертвувати так. І дивлячись на звіти, які мені надсилають про збори, я думаю, який великий наш Господь! Навіть у таких важких обставинах Він виявляє Свої чудеса на кожному кроці!

‍

І зараз я розумію, чому перед війною були важкі часи. Здавалося б, перед війною мають бути легкі Але я розумію, що в той час Бог мене готував до якихось речей – до терпіння, до віри, до послуху, до смиренності, і найголовніше – до того, щоб чути нашого Господа. І наш девіз: найбезпечніше місце – це перебувати у волі Божій.

‍

Рабин Геннадій Глацовський, КЄМО Харків

Слово на Шабаті КЄМО Київ 10 січня 2026 року