Читаючи третій розділ Дій Апостолів, варто звернути увагу на те, як апостол Шимон (Петро) звертається до ізраїльських мужів, які були на тій самій площі, де начебто для людей вирішувалася доля Ієшуа, і по настанові своїх духовних лідерів вони кричали: «Розіпни Його і відпусти Варавву». Яким би неймовірним це не здавалось, апостол, звертаючись до них, Духом Святим прямо їм заявляє, що саме вони, ті, що кричали «Розіпни», саме вони при цьому залишаються синами пророків і завіту, залишаються дітьми Авраама, Ісаака та Якова. Це неймовірно. І це те, що важливо знати кожному віруючому нового завіту, до якої б деномінації та конфесії він не належав. І саме про це говорить інший апостол, Павло, і у знаменитому 11 розділі Послання до Римлян він прямо стверджує:

‍

«Тож згідно є Євангелією вони - вороги задля вас; а згідно з обранням - улюблені задля батьків» (Римлян 11:28).

‍

Вони - не просто юдеї, що не повірили, а ті, що протистоять добрій звістці, протистоять апостолам, протистоять іншим учням, протистоять Святому Духу. І це ще сильніше твердження, ніж те, що робить апостол Петро, звертаючись до тих юдеїв, які були ворогами Євангелії. Вони не лише залишаються частиною обраного народу, вони не лише залишаються якоюсь майже відсіяною частиною Ізраїлю. Ні! При цьому вони залишаються дітьми незмінного завіту Бога Ізраїлю зі Своїм єврейським народом. Завіту, який ніхто не може зруйнувати, включаючи самих євреїв.

‍

Але Святий Дух через апостола Павла йде далі. Він стверджує, що виявляється, що з боку Бога це не так, ніби Він дивиться на невіруючих євреїв і просто, зчепивши зуби з гидливістю, відвертаючись, розводить руками і каже: «Ну, ангели, що Мені робити? Ось, зв'язав Себе словом, подітися нема куди. Доводиться все одно їх формально вважати частиною обраного народу». Ні! Таким ось дивовижним і неймовірним чином вони залишаються Його улюбленими. Бог продовжує їх любити. 

‍

І це не просто якась любов, якою Бог любить все людство. Звичайно ж Бог любить усіх, усіх людей, навіть певною мірою якихось лиходіїв, любить кожну людину з кожного народу, з кожного племені, інакше Він би їх не створював. Тому що Бог нікого не створював на смерть. Він створював усіх зі Своєї любові. Але це не просто якась загальнолюдська любов Бога Ізраїлю і до юдеїв, які вже дістали Його. Ні. Це любов, якою Він любить кожного єврея заради батьків – заради Авраама, Ісаака, Якова, заради Своєї клятви, яку Він давав кожному з них, заради великих обіцянок, заради великих пророцтв, заради Свого вічного написаного Слова. І ніхто, навіть вони самі, цю любов скасувати не можуть.

‍

Нам дуже важливо періодично нагадувати це самим собі та один одному, і нагадувати та розповідати тим, для кого це все ще залишається якоюсь фантастикою, якоюсь незрозумілою, заплутаною історією великої любові, яка у багатьох християн викликає подив. До речі, не лише у християн. Я читав твори деяких талановитих євреїв, деяких рабинів. І в них ця дивна і незрозуміла любов Бога до цього народу також викликала і продовжує викликати щирий подив.

‍

Навіщо нам це? Наші цілі та Божі цілі

‍

Чому нам важливо це усвідомлювати? З тієї ж причини, через яку ми раніше розбирали основні цілі, пов'язані з першим пришестям, втіленням Сина Божого, Машиаха Ієшуа, з Його Різдвом, Його служінням на землі, Його мученицькою смертю на Голгофі (див. «Цели прихода Машиаха согласно Новому Завету»), а також з Його воскресінням з мертвих і вознесінням в небесну славу (див.   «Первая цель воскресения и вознесения Иешуа»). Виявляється, якщо ми хочемо бути єдиними з Богом, Єдиним Богом Ізраїлю та всіх людей, нам треба взяти на озброєння Його цілі. І Його цілі мають ставати і нашими цілями.

‍

Ми, звичайно, можемо переслідувати навіть досить благочестиві цілі, дуже релігійні цілі, які не суперечать Слову Божому, і цілі, які є в Слові Божому. Наприклад, спасіння всього людства – чудова мета, чудова ціль. Але якщо ми не враховуємо, розглядаючи цю мету Божу, ті особливості, які Сам Бог вказує у Писанні по відношенню до уточнень до цієї мети та спеціальної спрямованості та фокусування цієї мети, то наша мета розпливеться, розсіється. Ми робитимемо хорошу справу, але лише частково. І ми ніколи не досягнемо повноти Божої ні в нашому сприйнятті Божого Слова, ні в нашому сприйнятті Божих планів, ні в нашому розумінні конкретної Його волі для нашого життя.

‍

Історична Церква протягом багатьох століть дійсно страждала на цю частковість і ніяк не могла в своїй переважній більшості побачити, усвідомити і прийняти повноту Божих цілей і точність Божих планів. Це неможливо без того, щоб зрозуміти, що всі ці чудові цілі, вони, по-перше, стосуються Ізраїлю, єврейського народу.

‍

Не просто цілі та плани, але серце, що горить любов'ю

‍

Але коли ми читаємо 28 вірш 11 розділу Послання до Римлян і багато інших місць Писання, Руах аКодеш показує нам іншу сторону. Бог – це не просто великий, всемогутній Цар. Бог – це не просто суперорганізатор. Бог – це жива Особистість, Яка має почуття. Серце Боже горить певними емоціями. І одна з них - це особлива, специфічна любов до єврейського народу, яка включає весь Ізраїль, весь дім Якова, а не тільки духовний залишок.

‍

Ми говорили про те, що мета, яку Бог Отець поставив перед Сином, - це запанувати і об'єднати під Своєю владою весь дім Якова, весь єврейський народ. Чому? Причина зрозуміла. Тому що Бог, люблячи всіх людей, особливо любить весь єврейський народ, без залишку.

‍

І тоді ми можемо замислитись: А навіщо це так підкреслюється? Чому ця любов так підкреслюється не лише в багатьох книгах Танаху, а й у Новому Завіті? І навіть у тих його посланнях, які говорять про місію до різних народів, про те, що благовістя, спасіння через Ізраїль поширилося далі за Ізраїль і тепер захоплює людей незалежно від національного походження. Чому в такому посланні, як Послання до Римлян, яке багато богословів минулого називали квінтесенцією Нового Завіту, чому в ньому так сильно говориться про якусь особливу Божу любов до єврейського народу, навіть незважаючи на поведінку і стан цього навіки обраного народу?

‍

Бог хоче, щоб віруючі нового завіту з різних народів, незважаючи на те, що тепер Євангелія звучить скрізь і спрямована до всіх, пам'ятали про Його особливий план і особливе почуття до євреїв, і щоб віруючі нового завіту відкривали своє серце для цього дивовижного почуття. Не просто ясно бачили цілі, не просто коригували свої плани згідно з Божим планом, не просто певним чином включали до свого мислення певну підструктуру певного інтересу до Ізраїлю. Але відкрили серце для Божої любові, відкрили серце для Божого болю, який невіддільний від цієї любові.

‍

І той же апостол Павло, якого багато з тих, хто взагалі не розуміють, що він зробив, зокрема представники єврейського народу, не розуміють, який великий духовний подвиг був здійснений рабином Шаулем, вважають ледь не відступником від істинного юдаїзму - саме цей апостол особливим чином оспівав цю любов до Ізраїлю, любов, яка пов'язана з болем за Ізраїль, співчуттям до Ізраїлю, болем та співчуттям щодо кожного єврея.

‍

Павло, який пустив цю любов у своє серце

‍

Говорячи про це, ми згадуємо 9 розділ Послання до Римлян, де апостол пише: «Істину кажу в Христі...» Тобто він претендує на те, що те, що він далі збирається сказати, те, чим він хоче поділитися, - це не просто якийсь сплеск його емоцій, це йде не просто з його серця, а із серця Машиаха, Який живе в ньому.

‍

«Істину кажу в Христі, не обманюю, як свідчить мені моя совість у Дусі Святому: я маю великий смуток і безупинний біль у своєму серці! Адже я бажав би сам бути відлученим від Христа задля моїх братів, моїв рідних за тілом, тобто ізраїльтян...» (Римлян 9:1-4)

‍

Саме цей біль батьківського Божого серця, біль люблячого Отця, Який не переставав любити дітей, які відкинули Його, це незрівнянне співчуття були впущені у своє серце цим великим апостолом. І цікаво, що він не лише не захищався. Але, знаючи, що це те, чим Господь хоче поділитися з ним, розуміючи, наскільки це посилить його випробування, як йому буде боляче від цього, він широко розкрив своє серце і наповнювався цим болючим переживанням. І він розумів, що таким чином він буде завжди, коли він іде, по-перше, до своїх братів, не просто формально викривати їх, не просто проголошувати якісь релігійні формули, не просто зачитувати уривки з Танаху, але він буде частиною цього потоку вогненної Божої любові, яка продовжує горіти в серці Небесного Отця по відношенню до всіх євреїв. Це є прикладом для всіх нас. Неодноразово апостол Павло говорив: «Наслідуйте мене, як і я - Христа» (1 до Коринтян 4:16). І тут він наслідував не тільки Месію, він наслідував Отця Месії.

‍

І це заклик до нас, щоб і ми стали частиною цієї проявленої любові до Ізраїлю, щоб і ми, пам'ятаючи про цілі та плани Божі, при цьому не лише обмежилися формальною згодою з тим, що «якщо так написано, то куди вже подітися, ну, нехай буде, по-перше, юдею, хоча, чесно, нелогічно і навіть десь несправедливо, але вже нехай так буде, благословлятимемо». Як багато віруючих у різних країнах, яким відкрилося Слово Боже, вирішили на першому етапі: «Добре, благословлятимемо Ізраїль, періодично молитимемося за Ізраїль». І ніби з полегшенням видихнули, бо все, борг віддаємо. Але мова не просто про релігійний обов'язок. Йдеться не просто навіть про якісь регулярні молитви, мова не просто навіть про щирі благословення, і навіть не просто про служіння Ізраїлю. А мова про те, чи з'єднаються наші серця із серцем Божим, чи «Він десь там. Ми віримо в Нього і взагалі віримо Його Слову. Але ж ми десь тут, і що ми можемо зробити? Принаймні говоритимемо правильні слова і намагатимемося робити більш-менш правильні вчинки».

‍

Що сталося з Церквою, яка відкинула цю любов

‍

Ні, Він хоче, щоб ми об’єдналися серцями. І без цього, з іншого боку, ми взагалі ніколи не зрозуміємо Божу любов до нас самих. Величезний провал протягом багатьох століть у сприйнятті батьківської любові до віруючих, до дітей Божих (я вже не говорю про всіх людей) був через те, що історична Церква закрила своє серце перед цією незрозумілою любов'ю. Спочатку вона стала закривати своє серце, потім почала закривати Слово Боже - спочатку від загальної маси віруючих, потім від служителів, а потім уже навіть самі духовні керівники історичної Церкви стали закриватися від Божого Слова, від очевидного сенсу свого Писання від першої до останньої книги. І Ізраїль був витіснений на якесь далеке узбіччя через те, що Церква відокремилася від Божих цілей, відокремилася від Божих планів, але особливо закрила себе від Божої любові до Ізраїлю.

‍

Розуміння цієї особистої любові, цієї неймовірної любові, розуміння вірності Бога в любові до Його дітей стало стрімко згасати. І далі на певному етапі основне послання Церкви (не виключно єдине, але основне) на довгий час стало: «Ви йдете в пекло. Покайтеся, окаянні. Плачте та ридайте». Так, це певні місця Святого Письма, які дійсно важливі, але які стали практично єдиним посланням Церкви до її власних дітей.

‍

У середні віки навіть проводилися дослідження, скільки ж членів церкви з того чи іншого покоління спаслося від пекла і тепер у раю. Коли я читав результати цих досліджень, я був вражений. Я нічого подібного уявити не міг. Приходили до висновку, що в одному поколінні на все покоління європейських християн спаслося троє людей, в іншому – п'ять. Тобто вважалося, що в пекло пішли 99,99% усіх добрих християн. І це не якась пародія, таких висновків приходили самі християнські богослови.

‍

Звичайно, справа не тільки в тому, що вони закрили себе від справжньої доброї звістки до Ізраїлю та про Ізраїль. Але це був початок згасання сили Божої, живої дієвої сили Слова Божого і тієї самої любові.

‍

З Божої милості ми живемо в такий час, коли це все відновлюється. Ще не відновлено, але відновлюється. І ми є частиною цього відновлення. І я неймовірно вдячний Богові, що ми опинилися в такий час і беремо участь у такому дивовижному русі в таких масштабах і в такій силі та свободі, яких не було протягом 17-18 століть.

‍

Борис Грисенко, старший рабин КЄМГ

За матеріалами семінару «Как верующий может проявить любовь к Израилю, кроме молитвы?»